Ти на тлі краси

5

Як і багато людей, вирушаючи в нові цікаві місця, я беру з собою фотокамеру. Компактну дзеркалку з невеликим об’єктивом, яка нікому не заважає і не кидається в очі, а спокійно висить на ремінці у мене на шиї.

Нереально задовбали люди (особливо незнайомі), які несподівано підходять до мене і з криком «Давай я тебе пофоткаю!» намагаються вихопити камеру у мене з рук. Бракувати при цьому потрібно обов’язково за об’єктив — характерним, натренованим, отламывающим рухом. Добре, якщо кріплення об’єктива металеве, а якщо композитне? Можете залишити відірваний об’єктив собі як сувенір. Готові заплатити 5-10 тисяч за нову оптику? Ні? Тоді стійте осторонь.

Інші вихоплюють камеру дуже акуратно, витонченим рухом проводячи пальцями, вымазанными посоромлюся сказати у чому, на передній лінзі. З-за вас, мої обдаровані, доводиться ставити на оптику захисні фільтри і постійно тягати з собою чистячий олівець.

Треті не розуміють ввічливого «ні, не треба, дякую» і навіщо-то починають мене переконувати, що мені це життєво необхідно:

— Так давай! А то повернешся з відпустки, і жодної фотки на згадку не буде!

Ну так, а чотириста знімків до цього зроблені даремно. Адже на них же немає мого обличчя, спотвореного ширококутним об’єктивом.

Розуміючи, що людина не відстане, даю йому камеру. Попередньо прикриваю діафрагму, щоб не промахнувся з фокусом, і пояснюю: торкнешся кнопки, почуєш «вжжж… пік» і натиснеш кнопку до кінця. Починає тупити. Навіщо крутить керуючі коліщата (відкриває діафрагму), тисне кнопки (ISO на максимум, а як же!), фокусується на задній план, примудряється ще й смикнути камеру в момент зйомки. Дивиться на знімок і видає: «Мутно виходить, дерьмово якийсь фотік».

Решта дня проходить даремно, бо вгамувати сміх мені ніяк не вдається.